Добро пожаловать в Лэйквью! (2008)

Они переїхали. Ну, знаєте, як у тих історіях про мрії, які раптом стають реальністю. Будинок у Лейкв'ю — це було щось на кшталт казки. Високі кипариси, басейн, що блищав під каліфорнійським сонцем, і цей запах... запах старої деревини, який ніби пройняв кожен куток. Вони були щасливі. Але щастя, як завжди, виявилося крихким.

Тернер. Його вони зустріли на другий день. Він стояв на порозі свого будинку, руки в кишенях, і дивився. Просто дивився. Його посмішка була... як у того клоуна з дитячих кошмарів — широка, але холодна. Він сказав: «Ласкаво просимо до Лейкв'ю». Але в його голосі було щось, що змусило їх відчути себе... не вдома.

Потім це почалося. Спочатку дрібниці: листи зникли з поштової скриньки, каміння в басейні, яке з'являлося нізвідки. Потім — тіні. Вони плясали вночі, як демони... або як п'яні на суботній вечірці. Ви теж це відчували? Чи це було лише моє враження?

Тернер патрулював вулиці. Завжди. Його машина повільно ковзала повз їхній будинок, фари вирізали темряву, як ніж. Він... ні, вони почали рухатися інакше. Стали тихішими, обережнішими. Вони встановили камери, замки, але це не допомагало. Він завжди був там.

Інші сусіди... вони ніби не помічали. Або не хотіли помічати. Їхні обличчя були як маски — привітні, але порожні. Ви чули, як вони шепотіли? «Тернер — наш захисник», — казали вони. Але захисник від чого?

Тиша. Не просто відсутність звуку — ніби повітря перетворилося на вату. Вони сиділи в кухні, тримаючись за руки, і слухали. Нічого. А потім — кроки. Завжди кроки.

Вони навчилися жити з цим. Або, може, просто звикли. Але іноді, коли сонце заходило, і тіні ставали довшими, вони дивилися один на одного і розуміли: це не просто будинок. Це була війна. Війна, яку вони не обирали, але яку повинні були вести.

І вони вигравали. Не зброєю, не криком. Просто тим, що були разом. Їхня любов стала щитом. Але щит... він теж може втомитися. Ви розумієте, про що я?