Али и Алия (2019)

Они зустрілися на концерті, де музика була наче жива, а повітря тремтіло від басів. Ліза — зі своїми довгими, трохи розкуйовдженими косами, Антон — з гітарою за спиною, яку він носив, як щит. Вони почали розмовляти, сміятися, і все здавалося таким... легким. Ніби світлося. Але світло, знаєте, іноді обманює. Воно може бути не від сонця, а від пожежі.

Спочатку все було як у казці. Вони гуляли ночами, говорили про музику, про те, як змінити світ. А потім це сталося. Ні, не одразу. Спочатку були просто вечори з друзями, де щось передавали з рук у руки, де сміх ставав голоснішим, а очі — блискучішими. Ліза спробувала першою. Антон... ні, вони обоє — вони пішли за цим разом. Ти ж розумієш, про що я. Це не був вибір, це було як падіння. І вони навіть не помітили, коли земля зникла під ногами.

Тіні в їхній кімнаті плясали, як демони... або як п’яні на субботній вечірці. Тиша. Не просто відсутність звуку — ніби повітря перетворилося на вату. І запах... завжди цей запах. Старої деревини, яка пахне часом, і щось ще — гірке, різке, немов хімія зі шкільної лабораторії. Ви теж це відчуваєте? Чи мені здається?

Вони намагалися зупинитися. Антон казав: «Ми можемо». Ліза кивала, але її руки тремтіли, і вона шукала щось у кишенях. Вони підтримували один одного, але кожен раз, коли один падав, інший тягнувся за ним. І так по колу. Ніби біг на місці, але ноги горіли, а серце билося так, наче хотіло вискочити.

Потім були центри, групи, розмови. Іноді вони дивилися один на одного, і в їхніх очах було щось, що нагадувало ту першу ніч. Але тепер це було важче. Ніби світло поверталося, але воно було іншим — не таким яскравим, але... справжнім. Чи це теж обман? Чи можна повернути те, що втрачено?

Іноді Ліза питала: «Ми ще любимо один одного?» Антон мовчав. Але його рука знаходила її руку, і це була відповідь. Або ні. Хто знає?