Охотники на монстров (2020)

Они... нет, скорее, они начали рухатися інакше. Тіні плясали, як демони... або як п’яні на суботній вечірці. Тиша. Не просто відсутність звуку — ніби повітря перетворилося на вату. Ви теж це відчуваєте? Чи мені здалося?

Команда була на межі. Не просто втома — щось глибше, ніби кожен крок відбивався в кістках. Запах старої деревини, що пахне часом, змішувався з гострим ароматом страху. Вони йшли вперед, але куди? Навіть вони самі не знали. Цей світ... він був ніби зі сну, який обернувся кошмаром.

— Треба знайти вихід, — прошепотів хтось. Але вихід з чого? З цього місця? З цієї реальності? Чи, може, з самих себе?

Потім це сталося... ти зрозумієш, про що я. Щось величезне, ніби гора, що ожила. Воно не просто рухалось — воно дихало. І кожен його подих був ніби удар по грудях. Вони зупинилися. Ні, не зупинилися — завмерли. Як у тому анекдоті про Штирліца, коли він зрозумів, що гра закінчена.

— Що робити? — спитав хтось, але відповіді не було. Або, може, вона була занадто очевидною. Бігти. Боротися. Виживати.

Тіні знову заворушилися, але тепер вони були ніби живі. Чи це були тіні? Може, щось інше? Щось, що чекало на них з самого початку.

— Разом, — сказав капітан. Його голос був твердим, але в очах читалася тривога. Вони всі це відчували. Цей світ не прощав слабкості.

І вони пішли. Не тому, що хотіли, а тому, що іншого вибору не було. Кожен крок — це боротьба. Кожен подих — це виклик.

Виживуть? Чи загинуть? Навіть я не знаю. Але одне точно: вони вже не ті, що були на початку. Цей світ змінив їх. Або, може, вони змінили себе.

І ось вони знову йдуть. В темряву. В невідомість. В себе.

Чи це має значення?