Между нами горы (2017)

Они... нет, скорее, они начали рухатися інакше. Після катастрофи все змінилося. Бен і Алекс, двоє незнайомців, які опинилися в глибинах снігових гір, змушені були боротися за виживання. Тиша. Не просто відсутність звуку — ніби повітря перетворилося на вату. І холод. Холод, який проникав крізь одяг, крізь шкіру, крізь саму душу. Ви теж це відчуваєте? Чи мені здається?

Потім це сталося... ти зрозумієш, про що я. Коли стало зрозуміло, що допомоги не буде, вони вирішили йти. Сотні кілометрів зловісної території, де кожен крок міг стати останнім. Тіні плясали, як демони... або як п'яні на суботній вечірці. І запах. Запах старої деревини, що пахне часом, змішувався з гострим ароматом снігу, який ніби пробирався в саму кров.

Між ними щось змінилося. Не одразу, не раптом. Це було схоже на те, як камінь поступово стає гладким під дією води. Вони почали розуміти один одного без слів. Мовчання стало їхньою мовою. Іноді вони обмінювалися поглядами, і цього було достатньо. Ви коли-небудь відчували щось подібне? Коли слова зайві, коли ти просто знаєш?

Але були й моменти, коли все здавалося безнадійним. Коли холод і втома здавалися сильнішими за волю. І саме тоді вони знаходили в собі щось, що дозволяло йти далі. Можливо, це була надія. Або просто інстинкт. Іноді важко сказати, що саме тримає нас на плаву.

І так, крок за кроком, вони йшли. Через сніги, через біль, через страх. І кожен день був новим випробуванням, новим кроком у невідомість. Але вони йшли. Бо іншого вибору не було. І, можливо, саме в цьому була їхня сила.