Облачный атлас (2012)

Он... нет, скорее, они начали двигаться иначе. Тени плясали, як демони... або як п'яні на суботній вечірці. Тиша. Не просто відсутність звуку — ніби повітря перетворилося на вату. Ви теж це відчуваєте? Чи мені здалося?

Вона стояла на порозі, тримаючи в руках лист. Старий папір, пахнучий часом, ніби дерево, яке вже забуло, як було живим. Її пальці ковзали по тексту, відчуваючи кожну нерівність, кожну борозенку, ніби читали не слова, а саму історію. Але чи була це її історія? Чи хтось інший залишив цей слід, щоб вона знайшла?

Потім це сталося... ти зрозумієш, про що я. Щось змінилося. Не в кімнаті, не в світлі, що пробивалося крізь щілину в шторах, а в самому повітрі. Воно стало густішим, важчим, ніби кожен вдих тягнув за собою тисячі невимовлених слів. Ви коли-небудь відчували, як час розплавляється? Ні, не зупиняється — саме розплавляється, як воск у руках дитини, яка не знає, що робити далі.

Він... вони... ні, вона. Вона згадала щось. Або, може, це згадало її. Як у тому анекдоті про Штирліца, коли все зводиться до одного моменту, але ніхто не знає, який саме. Тиша знову. Але тепер вона була іншою — не ватою, а чимось більш гострим, ніби лезо, яке чекає на дотик.

Запах. Завжди запах. Стара деревина, залізо, щось солоне, ніби море, якого тут ніколи не було. Чи може пахнути час? Вона закрила очі, і раптом зрозуміла, що це не лист тримає її, а вона його. Ніби він був якорем, який не давав їй зникнути. Але куди? І звідки?

І тут... ну, ви знаєте, як буває. Щось зламалося. Або, може, навпаки, склалося. Вона відкрила очі, і все було на своїх місцях. Але щось залишилося. Щось, що не можна назвати. Ви теж це бачите? Чи це тільки я?